Про рушник

Ще з давніх часів рушник супроводжував нас від народження до останньої дороги. Народилося немовля — йшли до нього з хлібом на рушникові, благословляючи нове життя добром і достатком. А коли маля клали до купелі, рушником осушували його тільце, вірячи, що таким чином захищають дитину від злих духів і дарують їй здоров’я.
У кожній родині, де підростала дівчинка, ще змалку готували для неї посаг. Скриня мала бути повною, а рушники займали в ній особливе місце. Дівчина вишивала їх власноруч, вкладаючи у кожен стібок свої мрії та сподівання. І не дивно, що навіть дитячі ігри не обходилися без рушників — ними перев’язували ляльок, будували «хати», тренуючись до дорослого життя.
Коли дівчина підростала і приходили до неї свати, рушник знову ставав мовою серця. Хлопець, що припав до душі, замість гарбуза отримував вишитий власноруч рушник — знак згоди й початку нового роду. А вже на весіллі рушник мав особливу роль: ним благословляли молодих батьки, на ньому стояли під час вінчання, ним пов’язували руки як символ нерозривного союзу душ.
І навіть у наші часи ще зберігся звичай. Коли хлопців виряджають до війська, жінки пов'язують їм хустки, а дівчата дарують рушники — на щастя і на захист, щоб оберігали в дорозі та повертали до рідної оселі.
А як би ми не любили своїх батьків, як би не шанували їх, все ж приходить у кожну хату лиха година. І тоді рушник знову поруч , ним оздоблюють домовину, бо вірять: рушник проведе душу у вічність, так само, як супроводжував усе життя.
Такий він — український рушник: і на радість, і на смуток. Він тримає в собі силу наших предків і дарує нам відчуття приналежності до великої родини, яку ми називаємо Україною.